«Ми вистоїмо. Ми такі різні, але такі рідні», 一 редакторка проєктів для нацспільнот Суспільне Одеса Анна Терзівець

«Ми вистоїмо. Ми такі різні, але такі рідні», 一 редакторка проєктів для нацспільнот Суспільне Одеса Анна Терзівець

16 тра. 2022

Коли Росія розпочала широкомасштабне воєнне вторгнення в Україну, в багатьох містах Суспільний Мовник став чи не єдиним джерелом інформації. Частина команди прийняла на себе інформаційний фронт, а частина — стали до лав армії захищати рідну землю та волонтерити. Однією з багатьох стала історія Анни Терзівець, яка у мирному житті — редакторка Суспільне Одеса, але коли прийшла війна — стала волонтеркою та вже понад два місяці допомагає українським вимушеним переселенцям у Болгарії. 

Читайте також: «Сміємося — значить прорвемося», — спецкореспондентка Суспільне Полтава Віра Чиж

В інтерв’ю Анна розповіла про роботу в умовах війни, поділилася зворушливими історіями українців, які знайшли прихисток в Болгарії та про те, чому важливо не переставати вірити в перемогу. 

Анно, розкажіть, будь ласка, чим ви займалися на Суспільному до початку війни?

— Я — етнічна болгарка, навчалася в Болгарії на факультеті журналістики на спільній україно-болгарській програмі. Згодом повернувшись до Одеси, спочатку працювала в болгарських ЗМІ, а потім перейшла на телебачення та радіо, де працюю майже 10 років редакторкою редакції нацменшин, авторкою програми «Голос болгар» на Суспільне Одеса. Завдяки мовнику в нашій філії є можливість створювати програми та проєкти різними мовами, зокрема болгарською, гагаузькою та молдовською. Так, до війни, щонеділі в програмі «Голос болгар», я розповідала про традиції, кухню, відомих болгар, які багато досягли в різних сферах. Долучалась до загальнаціональних проектів, зокрема до циклу історій нацспільнот «Відтінки України».

Яким було ваше 24 лютого — перший день повномасштабного вторгнення?

— Я прокинулися о 5 ранку від вибухів, було страшно і незрозуміло. Поїхала до мами, яка проживає одна в селі в Одеській області. Кілька днів я провела там в постійних думках — з одного боку було дуже страшно, а з іншого — дуже хотілося бути корисною та допомогти країні. Тому я повернулася до Одеси. А вже за кілька днів російська ракета влучила у телевізійну вежу в Києві. Тоді стало зрозуміло, що перебувати на робочому місці — небезпечно, краще працювати дистанційно. 

Як вийшло, що ви стати волонтеркою?

— На початку березня мені зателефонував син з Варни та розповів, що там облаштували центр для українських вимушених переселенців. Запропонував приїхати та допомогти, бо я знаю болгарську та українську мови. Я вирішила їхати, заспокоюючи себе, що це лише на два тижні, допоможу та повернусь додому й до роботи. Але я й досі тут, тому що війна продовжується.

Зараз тут дійсно дуже багато українців. Саме тут я відчуваю себе корисною. Хоча було складно не тільки фізично, а й морально. У центрі ми допомагали консультаційно, розподіляли необхідну гуманітарну допомогу. Причому спочатку це була допомога від звичайних людей, мешканців Варни. Вони приносили все, що в них було. Мені особисто запам’яталася бабуся, яка купила випічку та принесла дітям. Також багато добровольців серед болгар зголосилися та допомагають тут.

Розкажіть, коли змогли повернулися до роботи та як ви особисто допомагали Україні на інформаційному фронті? 

— Ще до початку війни мої болгарські колеги попереджали мене про те, що скоро Росія може напасти на Україну. Але я до останнього відмовлялася в це вірити та відганяла від себе погані думки. 24 лютого я на автоматі поїхала на роботу, але там вже працювали тільки новини. У перші дні війни я надавала коментарі болгарським ЗМІ про те, що відбувається. 

Приїхавши до Болгарії перший тиждень я не могла думати про журналістику. У Варні спочатку я долучилася до допомоги з організацією двох українських мітингів. 

А потім я почала більше слухати людей та зрозуміла, що ці зворушливі історії треба записувати. У мене не було ні оператора, ні камери, тільки телефон. Одночасно знімати та брати інтерв’ю з героями було складно. Тому коли у цьому центрі, у Варні, я зустріла чоловіка, який запропонував допомогу з фільмуванням, я погодилася. Спочатку ми вдвох почали робити маленькі сюжети для національного і регіонального марафонів: про український центр допомоги біженцям, про мітинги на підтримку України. Згодом історій стало більше. Я, як і до війни, працюю у співпраці з Координаційним центром мовлення нацменшин Суспільного. Відзнятий матеріал і сценарій відправляю креативній продюсерці Олені Кривенко, вона монтує історію.

Болгарія дійсно допомогла, розмістивши до 31 травня вимушених переселенців в готелях та надавши повноцінне харчування. Тільки у Варні зараз перебувають майже 50 тисяч українців. Це курортна зона з великою кількістю готелів і зараз вони всі заповнені українськими переселенцями.

Які історії тимчасово переміщених українців вразили вас найбільше?

— Кожна історія — це неймовірний біль та випробування на міцність нашого народу. Це історія жінки, яка під вибухами, рятуючи життя своїх двох дітей, одному з яких одинадцять років, другому — лише 11 місяців, вибралася з пекла окупованого Мелітополя. Це історія етнічної грекині, банківської працівниці з Маріуполя, яка полишила квартиру, машину та з сім’єю евакуювалася до Одеси. Але війна застала її й там. На Великдень, 23 квітня, в сусідній будинок влучила ракета, яка забрала життя восьми одеситів. Після цього їм довелося виїхати закордон. Хоча їх рідні та близькі ще досі залишаються на окупованих територіях.

Це історія жінки з Волновахи, чоловіка якої вбив російський снаряд на подвір’ї їх будинку. Після цього вона з трьома дітьми приїхала до Варни. Цій сім’ї немає навіть куди повертатися.

На каналах Суспільного мовника завжди були проєкти для і про національні спільноти. Це все дуже суперечить наративам Росії про «нацизм». Знаю, що ви долучалися до створення програми «Зрозумій свого сусіда». Розкажіть чи розуміють наші сусіди болгари, що зараз відбувається?

— Українські бессарабські болгари завжди були символічним мостом між двома народами. В Одеській області багато великих болгарських сіл по 3-4 тисячі жителів. Сюди часто приїздили політичні лідери Болгарії. Всі знали, хто ми, як ми любимо свою країну. Ми зберегли свої традиції та мову, всі вважаємо себе громадянами України та любимо її всім серцем. Я дуже вдячна, що Суспільний мовник надає можливість робити програми різними мовами. Я розповідала про це болгарським ЗМІ, про наші проєкти, що кожного тижня для українських болгар у нас виходять програми болгарською мовою. Особливо хочу відзначити роботу Координаційного центру мовлення національних меншин Суспільного та його керівницю Анастасію Гудиму, за те, що вона надихає нас, редакторів національних редакцій, створювати проєкти, які допомагають всьому світу дізнатися про багатонаціональну та щасливу Україну. Наприклад, цього року програма «Відтінки України» перемогла в номінації «Кращий регіональний проєкт», отримавши відзнаку «Суспільний код-2022».

Чи розуміють сьогодні етнічні болгари України свого сусіда? Ні, не розуміють! Тому пліч-о-пліч з українцями та представниками інших національностей у лавах ЗСУ та територіальної оборони борються за перемогу своєї країни. Є серед них і загиблі. Тому попри те, що я теж болгарка, навчалася тут, єдина моя мрія — це повернутися додому.

Що хотіли б зробити, коли повернетеся додому? 

— Я б дуже хотіла повернутися на роботу, побачити колег. Хочу знову як раніше робити свої програми і розповідати в них про наших людей. Вірю, що ми обов’язково переможемо. У нас буде інша, нова Україна, в якій буде ще більше любові та патріотизму до рідної держави.

Що хотілось би побажати українцям, болгарам, всім національним спільнотам, які мирно жили до того, як в їх двері постукала війна? 

— Ми дуже сильні люди, сильна нація. Наша сила — в нашій єдності. Я впевнена, що ми вистоїмо. Ми такі різні, але такі рідні. Тримайтеся, вірте в нашу перемогу та в те, що всі наші міста обов’язково відбудуємо.